 Зі щирими словами та побажаннями якомога
довше прожити в любові і злагоді при доброму здоров’ї зверталися гості і рідні,
які завітали до сім’ї Степана Леонтійовича і Лідії Трохимівни Вельмів в
Довгалівці. Приводом для цього послужила радісна подія – золотий ювілей
подружнього життя цієї, на перший погляд, простої селянської сім’ї. На жаль, такі ювілеї в селах бувають не так вже й
часто, – каже голова Довгалівської
сільської ради Галина Миколаївна Бійчук, - тому до такого свята ми підготувалися
ретельно – з подарунками, пам'ятною адресою від районної ради та райдержадміністрації, добрими словами і гарною піснею.
П’ятдесят років як один день промайнули, - не вірячи
в свої слова, говорить мати-героїня Лідія Трохимівна. Наче вчора, вона така молода
і тендітна, переступила поріг хати свого чоловіка та свекрухи Хрестини, яка
зустріла невістку дуже любязно і привітно й усе життя ставилася до неї як до
рідної дочки. Незвичною для Ліди була атмосфера в хаті чоловіка, бо народилась
і виховувалася в багатодітній сім’ї. Окрім неї було ще семеро братів і сестер,
мала маму і тата, а в Степана була лише мама (батько загинув на фронті в
Угорщині). Та завдяки чуйному ставленню свекрухи, яка і порадою допомагала, і
за дітьми доглядала. Досить швидко молода дружина почувалася як вдома.
Нелегким було життя в ті часи. Довелося Лідії
Трохимівні працювати на різних роботах: і нянечкою в яслах, і в буряковій
ланці, і доглядачкою біля телят, і листоношею. Та й Степан Леонтійович змалечку
був звиклий до важкої селянської праці, бо ж був єдиною опорою і надією своєї
матері. Ще підлітком пас колгоспну череду, працював їздовим на фермі, в
будівельній бригаді тодішнього колгоспу ім.Ватутіна. Потрібно сказати, що Степан
Леонтійович має «золоті руки». Вміло може змайструвати і вікна, і двері, і
сани, і віз, і ліжечко, словом все, що попаде в руки. Сам побудував хату.
Навіть вийшовши на заслужени відпочинок не сидить без діла, а постійно щось
майструє, прищеплює пагони молодим плодовим деревам у собе в садку і в сусідів.
А ще багато читає як і колись, тільки тепер на екрані комп’ютера, де в нього
зберігається ціла бібліотека. Правда, з цим питанням приходиться звертатися по
допомогу до онуків Іллі і Андрійка, які з радістю допомагають дідусеві
освоювати ази комп’ютерної грамотності.
Завжди подружжя Вельмів піклувалося про своїх
дітей, а їх у них семеро: чотири сини та три дочки. Усі діти отримали освіту,
здобули фах, який кожному прийшовся до душі, розїхалися по світу, де й успішно
живуть і працюють. Лише одна дочка Люба залишилась в рідному селі, живе по
сусідству з батьками. Але усі діти сім’ї Вельмів не забувають батьків, не
забувають родинне гніздечко. Хто частіше, хто рідше провідують, намагаються
підтримати, віддячити їм за ту турботу і ласку, яку отримали від батьків.
Горнуться до дідуся і бабусі онуки, радують їх
своїми дитячими голосами, часто провідують, телефонують, спілкуються по
інтернету. Від цього ще більше радіють серця стареньких, сповнюються спокоєм,
що все гаразд у їхньому домі, у їх дітей та онуків, що не була даремною та
безмежна любов, яку вони сповна віддали дітям, навчили їх працювати і, взагалі,
завжди бути людьми з великої букви. Тому й не віриться золотим ювілярам Вельмам
у день знаменної річниці свого весілля, що пройшли роки, сповнені важкої праці
і нехитрих селянських турбот, наче один день.
Тож нехай вам, шановні ювіляри Степан
Леонтійович і Лідія Трохимівна, буде спокійним та щасливим подальше життя, а
Бог посилає здоров’я і многії літа.
Я.ПАНАСЮК.
|
