Ось так непомітно ще один рік підбігає до
свого завершення. І коли тобі 20, 30 чи 50 – то здається, що попереду ще ціле
життя і усе зробиться, усе встигнеться. Часом за вічними буденними житейськими
клопотами і не помічаєш, як в житті стаються важливі події, забуваєш приділити
належну увагу рідним та близьким, інколи відгороджуєшся від тих, хто поряд. І
ось лише в такі моменти, коли випадає нагода та честь розділи з кимось трепетну
мить свята, коли хоч якоюсь мірою стаєш частинкою чиєїсь важливої події, оттоді
розумієш усю цінність життя, замислюєшся про його справжній сенс.Справжню цінність життя розумієш, коли спілкуєшся з такими людьми як Євдокія
Сергіївна Стецюк. Вона ж бо пройшла різноманітні життєві випробування і не
втратила ні енергії, ні вогнику в очах, ні любові до життя. 15 грудня 2011 року
до Євдокії Сергіївни завітав у гості черговий… ні особливий день народження.
Жінці виповнилося 107 років. Погодьтеся, вік поважний. Вона найстаріша
жителька району, а може й усієї області. Отож, аби зробити іменинниці приємно
до неї з вітаннями завітали поважні гості. Вітали пані Стецюк голова
райдержадміністрації В.Заріцький, керуюча справами райради О.Ніколайчук,
директор терцентру Р.Маринчук, Гулівецький сільський голова Л.Юрківська. до
щирих поздоровлень та побажань додалися чудові подарунки. Та не гостинцям
раділа Євдокія Сергіївна. Тішилася, що про неї не забувають, що такі поважні
люди знайшли час аби особисто сказати ті теплі душевні слова, що зігрівають
загартовану життєвими перепитіями душу. Іменинниця поспішала дякувати гостям і
невпинно бажали їм усіх земних гараздів. Раділа музичним дарункам від Юрія
Гаврилюка і запрошувала підняти келих за її здоров’я усіх своїх сусідів, які
теж прийшли на свято.
Життєва дорога іменинниці не
була всипана пелюстками троянд. У війну втратила своїх близьких, на власні очі
бачила, як фашисти спалювали її рідні Синютки, не з чужих слів знає, як
підкошував людські життя голодомор. І хоча вдалося уникнути примусових робіт в
Німеччинні, Євдокія Сергіївна зізнається, що й в тилу життя було не з медом.
Клято, з ранку до пізньої ночі, трудилася у колгоспі. Вона була й головою
сільської ради, й старшою ланковою, й бригадиром.. Потому працювала в магазині,
а згодом і в дитячому садку. Отак, за важкою працею минали літа… Коли вийшла на
пенсію, почала клопотатися біля господи, бо ж лише кілька місяців, як мешкає у
будинку-інтернаті, а до того сама господарювала. Тай на моє запитання, чого б
хотілося найбільше, щиро відповідає: «Власну невелику хатину». Про секрети
довголіття пані Стецюк не розповідає широкому загалу. Каже, що то її таємниця.
Здається, що й сто сім – то
зовсім не багато. Бо ж й пані Стецюк сама не вірить, що за плечима така довга
життєва дорога. Бо ж усі важливі події та особливі дні пам’ятає у деталях і
може довго розповідати свою біографію. В чому ж запевнила мене на 100 відсотків,
це у тому, що треба прожити так, аби потім ні про що не шкодувати.
