 
Відзначення 66 річниці з Дня перемоги у Великій Вітчизняній Війні прокотилося хвилею проведення урочистих мітингів по усьому районі. Селище Ямпіль винятком не стало. Все починається біля ямпільського ремонтного заводу. Саме тут збираються учні, маленькі першокласники з букетами у руках, зрілі старшокласники з суворим та серйозним виразом обличчя. До колони приєднуються працівники місцевої лікарні, ямпільського ремонтного заводу, школи – інтернат. Крокують упевнено до пам’ятника невідомому солдату, що розміщений на території старого кладовища. Спочатку поклали вінок – гірлянду педагоги та учні школи – інтернату, за тим на клумбу, що в ногах пам’ятника, лягли квіти від місцевих школярів. Тай ветерани прийшли, щоб схиливши голову, вшанувати усіх, хто віддав життя за Батьківщину, поліг у бою, але залишився невідомим. Чимало таких пам’ятників в Україні, а хтось так і не дізнався про долю сина, чоловіка, брата, батька... Кілька хвилин і знову колоною рушили до братської могили воїнів і партизанів, до алеї Слави, як тепер називають пам’ятник з меморіальною дошкою, у селі. Саме там відбувався мітинг. Людей зібралося багато. Дорослі і діти пильно стежать за тим, що відбувається біля увіковіченого руками скульптора солдата. Хтось серед чималого натовпу тримає квіти у руках, хтось повітряні кульки, але піднесення людей і святкова атмосфера відчувається. На стільчиках сидять ветерани. У променях сонця купаються, красуються медалі та ордени. Та ми розуміємо їхню ціну... Ветерани уважно прислухаються до всіх слів, які линуть у їхню адресу. А їх дуже багато, і у кожному вдячність, і у кожному шана. Шкода, що кожного року сюди приходить все менше і менше місцевих героїв. Мітинг відкриває селищний голова В.А.Рудь. З вітальним словом звертається перший заступник голови районної ради Віра Леонідівна Васильчук, заступник голови райдержадміністрації Олександр Петрович Мельничук, Григорій Тимофійович Ситар голова первинної ветеранської організації. Під час їхнього виступу помітні сльози на очах у ветеранів. Такі спогади час не стирає, біль від втрат бойових товаришів не лікує. Діляться один з одним своїми спогадами, переказують, де воювали і які страшні картини доводилося споглядати. Аж мороз по шкірі від тих слів. І прийшла думка: війна стелила свої стежки, розкидала дороги. Смутком, страхом, смертю були переткані ці дороги. Та поряд з хаосом і жахіттям війни йшли надія, віра та жага до перемоги. Як добре, що у 1945 році цей великий день настав.
|
